Останнє загострення карабахського конфлікту – це та політична реальність, в яку завела Азербайджан Мінська група ОБСЄ та її співголови в особі США, Франції та Росії.
Росія є військово-політичним союзником Вірменії, як по лінії ОДКБ, так і по лінії двосторонніх відносин. Тобто, одна з країн-співголів МГ ОБСЄ є військово-політичним союзником країни-окупанта азербайджанських земель. Маючи всілякі важелі тиску на Вірменію та її політичну еліту для врегулювання карабахського конфлікту, навіть, незважаючи на досить добросусідські відносини з Азербайджаном, Росія, як співголова Мінської групи ОБСЄ, не зробила ніяких кроків для того, щоб конфлікт у Карабаху було вирішено.
Інше питання — Туреччина. Зараз вірменська і проармянская преса в Росії, Європі та Америці кричить про втручання Туреччини в цьому конфлікті на боці Азербайджану.
Так, Туреччина є братською країною для Азербайджану, але між нашими країнами немає жодних військово-політичних і юридичних зобов’язань. Тобто, що б офіційні особи в Анкарі, починаючи від самого президента Ердогана і глави Генштабу Туреччини Хулуси Акара не заявляли в підтримку Азербайджану, реальність залишається незмінною – Туреччина не військово-політичний союзник Азербайджану.
Зовсім інше питання, що Туреччина може втрутитися в конфлікт на боці Азербайджану, у разі відкритої підтримки Вірменії з боку Росії. Але в такому разі Туреччина і Росія лише будуть врівноважувати вплив один одного.
Що ж стосується самого конфлікту спочатку, то треба сказати, що хоча переговорний процес йшов навколо деокупації азербайджанських територій, ніхто з країн-гарантів мирного процесу, так і взагалі жодна міжнародна структура не чинили на Вірменію істотного тиску для того, щоб вона була більш поступливою. Всі останні 30 років Вірменія тільки те й робила, що просто тягне час і зводила переговорний процес до порожнього дзвону.
В останні ж роки, а саме після приходу до влади Нікола Пашиняна, Вірменія взагалі перестала дотримуватися якісь норми переговорного процесу своїми провокаційними діями. Приміром, у серпні 2019 року, Нікол Пашинян виступаючи в Карабасі, заявив: «Карабах – це Вірменія. Крапка». Дана заява Пашиняна практично підтвердило правильність сумнівів у тому, що успіху в цьому питанні можна досягти переговорами.
Але одним цією заявою прем’єр-міністра Вірменії не обійшлося, Вже після нього в окупованому азербайджанському місті Шуша проводять «інавгурацію» новообраного глави сепаратистського режиму, що було розцінено в Баку, як ще одна провокація. Після цього послідували вірменські заяви про те, що «парламент» цього режиму буде перенесений з Ханкенді, де він розташовувався раніше, в Шушу.
Всі ці кроки були спрямовані на те, щоб «обнулити» переговорний процес. Тому що на переговорному столі лежали документи так званих мадридських принципів, які, природно, не влаштовують вірменську сторону.
Провокації Вірменії на цьому не кінчалися, два місяці тому на початку липня в товузском напрямку, а це вже навіть не окуповані території Карабаху, а безпосередньо азербайджано-вірменська держкордон, вірменські військові спробували захопити стратегічні висоти, для того, щоб контролювати всі міжнародні енергетичні і транспортні коридори. Чотириденна війна в Товузе не завершилася для Вірменії успіхом і їх план зірвався.
Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння Баку, стало те, що Вірменія почала заселяти окуповані території ліванськими біженцями — вірменами і демонстративно рекламувати цей процес на весь світ. Тобто, провокацій вірменської сторони було досить, щоб почати широкомасштабні військові дії ще роком раніше, тим більше, що в Баку вже всі розуміли: переговори – це ні про що.
Сам Пашинян намагався змінити формат переговорного процесу з залученням туди сепаратистів, але це йому не дали зробити і змусили змиритися з тією напрацюванням, яка вже лежала на столі переговорів. Тобто, всі попередні спроби «обнулити» переговори Вірменія провалила. А тому Єреван почав саботувати весь переговорний процес і провокувати Азербайджан на війну.
Тепер він цю війну отримав, і ще невідомо, чим вона для нього завершиться, адже азербайджанська сторона рішуче має намір повернути всі свої землі назад.
І останнє. Практично в один день всі ключові країни світу, включаючи Росію, Францію, США, Іран, країни ЄС і навіть Україна висловилися з приводу ситуації, що склалася, і закликали сторони припинити загострення і сісти за стіл переговорів.
Про яке столі, і про яких переговорах йдеться, звичайно ж, не уточнюється, тому всі ці заяви зустрічаються в Баку не більш ніж чергові висловлювання.
